Австро-венгерская оккупация
«Украинизация» как государственная политика
Излагая Хронику событий в Мариуполе периода «Української держави» гетмана Павла Скоропадского, никак нельзя обойти «мовну проблему». Она (как и в наши дни!) из языковой вскоре превратилась в политическую, во многом определяющую при оценке тех или других событий или деятельности отдельных ее участников. Здесь в самом начале важно подчеркнуть: впервые процесс «украинизации» представлен как важное звено государственной политики.
П. П. Скоропадский
Объективный анализ и оценка этих непростых событий в Мариуполе с мая по декабрь 1918 года – дело будущих исследований краеведов. Мы же, как и положено Хронике, ограничимся констатацией фактов в их временной последовательности.
Печатный орган новой власти в Мариуполе – газета «Наше життя» — с первого и до последнего номера был двуязычным, официальные материалы печатались обязательно на украинском и русском языках, остальные материалы публиковались на том языке, на каком они были написаны автором. С каждым новым номером газеты украинских текстов становилось все больше и больше.
Из официальных материалов внимание читателей «Вечернего Мариуполя» остановим на следующих публикациях:
26 мая 1918 года газета «Наше життя» опубликовала приказ уездного коменданта полковника Литвиненко: «Предлагаю всем административным учреждениям вести делопроизводство на украинском языке».
30 мая газета сообщила, что гетман Павел Скоропадский подписал закон, обязывающий всех служащих государственных учреждений в течение четырех месяцев на курсах овладеть украинским языком, в противном случае они будут уволены.
Павел Скоропадский (на переднем плане справа) и немцы
В июле министерство просвещения направило в школы распоряжение, которым обязывало всех учителей средней школы записаться на государственные курсы украиноведения, которые будут работать с 15 июля по 15 августа в Полтаве, Екатеринославе и Житомире. Программой курсов предусмотрено изучение истории Украины, истории украинской письменности, истории украинского языка и диалектологии, географии и естествознания Украины. («Наше життя», 19 июля).
И в Мариуполе с участием «Просвіти» создается сеть курсов и кружков по изучению украинского языка.
Об открытии первых таких курсов в здании бывшего Епархиального училища городская газета сообщила 26 мая.
Ко дню открытия на курсы записалось 82 слушателя. Через несколько дней их стало 150. Тогда «Просвіта» приступила к организации еще одних курсов — одни для тех, кто уже имеет образование, другие — для малограмотных и неграмотных горожан.
Проблемы «украинизации» становятся постоянными на страницах «Нашого життя». Вот, к примеру, фрагмент статьи Федора Борисенка «Украiънська мова» в газете за 6 июня.
«Ураїнська мова є державною на всій території України з того часу, як Центральна Рада четвертим універсалом оглосила самостійність. Але з того часу пройшло чотири місяці, а державної мови не почуєш нівяких установах, а на вулиці і навіть в “Українській книгарні” так і чешуть по-московськи”. І дивно мені, що наша інтелігенція – наші поводирі ніяк не можуть навчитися розмовляти з народом його рідною мовою.
Українську мову ніде не почуєш окрім села. Невже і зараз наша інтелігкнція соромиться розмовляти “мужицькою мовою”, чи може не навчилася? Так ні, українській мові і вчитися не треба, бо її чули всі ще змалку, тільки цурались, а “по-привічке”, мабуть, цураються і зараз”.
Процесс этот шел сложно. В этой связи «Наше життя» публикует 1 июня статью «Державна мова». Вот начало этой публикации:
“Нарешті залунала українська мова в усіх адміністративних утсановах. Залунала уперше, як державна. Важко згодитися нашим урядовцям, працюючим по всіх установах, з державною мовою, але нічого не зробиш. Те, над чим вони не так давно тихесенько сміялись, те, що колись носилось метеорои по небосхилу, майже ніколи по їх розумінню не могло здійснитися, стало фактом, котрий зо всією могутньою силою наліг на хвилюючих урядовців.
Захвилювались працівники різних адміністративних установ, загриміли усюду російські газети й почався похід за всіх усюдів Української Держави проти націоналізації края, на котре держава має неодмінне право.
Нікому не хочеться підчинитись, нікому не хочеться за своєї ліності або неприхильності взятись до діла й як найскоріше зробитись дійсним урядовцем…”
Эта же тема 21 июня стала основной в публикации «Украінізація».
«- Навалилось на нас це лихо, що зветься українізацією, а тільки потилицю чухай та українізуйся, бо ж то міністерство наказало, то мусиш слухатися, а то ще й того злиденного гроша позбудешся, якого платить міністерство чи земство…
Так говорять багато з учителів наших шкіл, а думають, хоч може й мовчать, усі і учитлі і не учителі. А що ця українізація і й справді лихо, і не тільки для учителів, то про це ми довідуємося з кожного числа всієї різномонітної і різнопартійної російської преси на Україні. Дивуєшся часом, і як тим авторам не надокучаить щодня з різних приводів писати про “вред” українізації для української таки держави, та і для культури взагалі. Де не збереться який з”їзд, чи “всеукраїнський, чи який місцевий, що має якесь відношення до школи, чи освіти взагалі, все про те саме товчуть…” (“Наше життя”, 21 июня).
Х Х Х
Не только через учебные заведения и госучереждения шло внедрение украинского языка. Свою положительную роль в этом деле играли театр, книжная торговля, библиотеки, художественная самодеятельность. 16 июня “Наше життя” поместило большую статью “Книгарня “Кобзар”.
Еще в октябре 1917 года в Мариуполе по инициативе Ивана Пантелеевича Коваленко, руководителя “Просвіти”, на кооперативных началах был организован книжный магазин «Кобзар». По тем временам дело это оказалось не только сложным, но даже и опасным… Но предоставим слово автору публикации.
“…Коли відкрилась книгарня, тільки но розпочинала своє діло, в той час український рух досяг значних розмірів і мешканці міста почали цікавитись українською літературою. В той час продажа книжок йшла жваво і здавалось, що нове діло буде забеспечено. Але коли большевики почали забирати верх, коли з їх боку посипались погрози на український уряд , вони почали слідкувати за українцями, їх справами… Траплялось, що цілими днями не заходило в книгарню жодного покупця…
Що ж стосується останнього часу, то попит на книжки як у місті, так і в повіті є дуже великий… З відродженням державної мови, котра з початку навчального року буде введена в усіх школах, як початкових, так і в середніх, кооператив повинен забезпечити всіх шкільними підручниками у місті і повітрі…
у добру годину потрібно працювати та не ухилятись від діла, бо де щира праця, та там певна користь”. (“Наше життя”, 16 июня).
В этом же практическом и деловом «ключе» неизвестным автором написана статья «Українська пісня».
«…Всім відомо, що українці – один із самих співочих народів, його пісні одні з найкращих на світі і що через те вони давно звернули на себе увагу широкого світу….
Але українська народна пісня на привеликий жаль не мала місця в школі… Завжди влада гнала її не тільки зі школи, але і з офіційного громадського життя…
Маріупольська «Просвіта» має своїм обов”язком прийти на допомогу позашкільній освіті і рішуче братися за організація в Маріуполі українського народного хору, котрий на цій терирорії був би піонером пісенного розвитку українців…
Всіх співаків, хто співчуває цьому святому ділу і захоче працювати на цім пісеннім грунті, потрібно за інформацією звертатись у бюро “Просвіти”, которе існує у будинку інвалідів, вул. Георгієвска,12»
К изложенному в этом разделе исторической Хронике можно добавить только одно: кажется, что тексты отдельных публикаций написаны не девяносто лет назад, а сейчас, в году 2008. К чему бы это?
Павел МАЗУР, краевед.